Тарас Прохасько

сподівався, що там не буде ніяких вражень, не відбуватиметься жодних історій. Він хотів, щоб довкола не ставалося нічого, за чим не встигаєш. Нічого, що треба би було запам'ятовувати. Був ще дуже молодий. Не знав, що так не буває — це перше — життя вирує всюди, хай по-дрібному, одноманітно, але нестримно, неповторно і нескінченно.

Франциск вважав себе людиною поверхневою. Любив поверхні.

Для того, щоб бути щасливим, — сказав він Анні, — треба прожити без таємниць, а чужі знати лиш такі, які можна розказувати під тортурами.

Ще в Африці Себастян зауважив одну цікаву річ — люди дуже охоче розглядають те, до чого треба опускати погляд, і страшенно неуважні до всього, коли — піднімати догори.

Зовсім небагато слідів. Війна, властиво, пройшла мимо. То чому завжди війна?

Себастян дуже вірив у силу власної присутності. Знав, що не може бути нічого поганого там, де він є, бо йому всюди було добре.

Треба по-справжньому любити місця, щоб вони любили тебе.

Люблю її, а не себе, а вона є, завжди десь є, така сама гарна. Добре хоч десь когось мати. Хоча б для того, щоб було кому розказати історію дня, який варто заради цього прожити.

Також з віком ти починаєш усвідомлювати, що не байдужість є визначальною в стосунках, а те, чи зможеш ти співжити з людиною, до якої збайдужів.

Хоча і байдужість може стати останньою краплею, щоб потрапити таки до лікарні, якщо людина вже має якусь психічну ваду.

Що ви хочете сказати? — Ну, як вам пояснити… я байдужий… мені байдуже… мене не гребе… не торкає… не чіпає… не гріє… — Тоді зрозуміло. Ось і все. Годі вже про це. Бо мені не байдуже. Стули пельку! Закрий свою смердючу пащу! Заткайся! Тема закрита! Йди вже! Ні, мені не байдуже — мені глибоко по барабану!