Рейчел Ліппінкотт

А кохання — не казка, як би ідеально історія не звучала. Я більше в це не вірю.

Не знала, що одна людина може заново перетворити старе на нове.

Я втомився. Я так утомився.

Боже, я кохав її, але ненавидів, коли вона так робила.
Кохаю її — виправляю себе. І завжди кохатиму. Якого чорта я думаю про це зараз?

Її сліпуча усмішка здатна затьмарити дев’ять сонць. Її очі здаються яскравішими, карий відтінок — густішим. Більш насиченим. Зеленішим.

Ти завжди намагався все лагодити замість того, щоб поміркувати, чому воно зламалося.

Чому саме ти закохався в неї? Чому вона покохала саме тебе? Разом — не можна. Окремо — неможливо…

У цьому місті життя — не свято, але в певному розумінні тут доволі затишно. Може, я мав би почуватися тут зручно, але мені тільки стає тривожніше. Мабуть, тому, що вперше за вісім місяців я там, звідки рукою сягнути до дому.

Там, де моя спальня, де насправді лежить моє божевільне життя, пусте й непрожите

Я рвучко відчиняю двері на сходи й застібаю на собі куртку, дибаючи нагору. Серце гупає так гучно, що я ледве чую під собою власні кроки, біжучи по сходах.