Дафна дю Мор'є

Ці речі — вічні, вони не здатні зникнути. Це — спогади, які не крають серця.

Минуле для нас досі надто близьке. Речі, які ми намагалися забути й залишити позаду, знову нагадують про себе, і це відчуття страху, прихованого занепокоєння, боротьби, яке зрештою переростало в сліпу безрозсудну паніку, — наразі, дякувати Богу, заспокоєне, — може якось непередбачувано знову стати нашим постійним супутником.

Я рада, що таке не може трапитися двічі, ця лихоманка першого кохання. Адже це лихоманка, і до того ж тягар, що б там не казали поети.

Сьогодні ми вирушаємо далі, його вже для нас не існує, та й ми стали іншими, бодай на йоту, але змінилися.

я вже не та, що полишила його п’ять хвилин тому. Тієї вже нема. Я — інша жінка, старша, досвідченіша…

Ні, він не сказав, що мене кохає. Лише — що ми одружимося. Коротко і ясно, дуже оригінально. Оригінальні пропозиції набагато кращі. Вони більш щирі. Не такі, як у інших. Не такі, як у молодших чоловіків, які говорять нісенітниці, ймовірно, не маючи на увазі й половини з того, що кажуть. Не такі, як у молодих, які говорять так незв’язно, так пристрасно, обіцяючи неможливе.

Минулого не існуватиме для жодного з нас; ми почнемо спочатку, він і я. Минуле розвіялося, мов попіл у кошику для паперів.

Я не зовсім розуміла, що він мав на увазі під скромністю. Я ніколи не розуміла значення цього слова. Для мене воно було пов’язане з небажанням бачитися з людьми в коридорі на шляху до туалету…

Дрібниці, самі по собі неістотні й безглузді; втім я не могла їх не бачити, не чути, не відчувати

Те, що я вважала коханням, любов’ю до себе як до людини, ним не було. Просто він був чоловіком, а я — його дружиною, я була молодою, а він — самотнім.