Ті, що співають у терні

Сльози сліпили її, а душу переповнювало ще незнане відчуття горя, бо до цього дня вона не мала нічого, за чим можна було б горювати.

Бо найкраще досягається ціною великого болю…

кажучи: в кожній людині є печаль, і пам’ятати про неї не є гріхом.

вона змалечку привчала себе не дозволяти зовнішнім обставинам впливати на її життя.

що поганого в тому, щоб хотіти від життя більше, ніж важкої й нудної праці?

Мабуть, ми страждаємо у пеклі саме під час життя…»

Мені всього-на-всього тридцять один рік.
— Що ж, повірю вам на слово, — мовила Джастина, скидаючи свої туфлі. — Хоча ви для мене застарі, бо я — квітуча двадцятиоднорічна дівчинка.

Пташка з терновою шпичкою в грудях — вона підкоряється незмінному закону; гнана цим законом, вона поспішає, сама того не усвідомлюючи, наштрикнутися на колючку і зі співом померти. Тієї миті, коли шпичка входить у її тіло, пташина не усвідомлює неминучої загибелі. Вона співає й співає, доки в ній не лишиться ані краплини життя, і їй буде несила взяти наступну ноту. Але ж ми, коли проштрикуємо собі груди терновими колючками, — ми знаємо. Ми усвідомлюємо. Та однаково робимо це. Однаково робимо.

Він спробував збагнути, що ж він зробив не так. Бо біда була в тому, що він надто багато зробив не так. Гординя, амбіційність, дещиця безпринципності. А поміж ними квітнула любов до Меґі. Але йому гак і не довелося пізнати вершину щастя отої любові. А що було, якби він знав, що Дейн — його син? Чи міг би він любити хлопця ще сильніше — якби знав? Чи обрав би він інший шлях, якби дізнався про сина? «Так!» — кричало його серце. «Ні», — глузливо кепкував його розум.

Він спробував сказати: «Пробач мені», і побачив, що вона давним-давно пробачила йому. Вона знала, що отримала все, що могла, — і найкраще.