Ніч перед кінцем світу

А потім? – спитав сержант. – Після того як усі зрозуміли б, що це правда, що в усіх країнах не стало зброї, що вже нема кого боятись, і що настав усесвітній мир? Що після цього?

– Після цього всі чимдуж узялися б знову озброюватись.

– А якби їм не дати такої змоги?

– Якби іншої ради не було, то пішли б у діло кулаки. На кордонах держав збиралися б стовпища у боксерських рукавичках зі сталевими вкладками. А якби забрати у них рукавички, почали б битися пазурами й ногами. А якби ноги їм повідрубувати, плювалися б один на одного. А якби язики повиривати й роти позатикати, вони б споганили повітря таким духом ненависті, що й комарі б повиздихали, і птахи б попадали трупом з телеграфних дротів.

– То ви гадаєте, що це ні до чого доброго б не привело? – спитав сержант.

– Авжеж ні. Це однаково, що зняти панцир у черепахи. Цивілізація б задихнулась і сконала від шоку.

Тоді я пішов далі і пристрелив телевізор – цього підступного звіра, цю Медузу, що гіпнотизує мільярди людей кожного вечора і обертає їх на камінь, цю сирену, що приваблює солодкоголосим співом, обіцяє так багато, а дає, врешті, так мало.

Скільки би кролики не ховалися в лісі, – сказав голос, – проте лис їх завжди знайде.