Захар Беркут

Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий
і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада

коли Максим, трохи осмілившись, стиснув її ніжну, а так сильну руку, тоді Мирослава почула, як щось солодко защеміло їй коло серця, як лице її загорілось стидливим рум'янцем,- і вона спустила очі, а слово подяки, котре готове було вилетіти з її уст, так і завмерло на губах і розіллялось по лиці дивним чаром розгоряючого сердечного чуття.

Ні, власті у нас над громадою не має ніхто: громада має власть сама, а більше ніхто

їх, потятих на великі ботюки, долі потоками до нових парових тартаків, або таки на місці ріжучи на дошки та на ґонти.

Але найбільше змінилися люди.

«Життя лиш доти має вартість,- говорив він частенько,- доки чоловік може помагати іншим. Коли він стає для інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-будь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!»

«Життя лиш доти має вартість,- говорив він частенько,- доки чоловік може помагати іншим. Коли він стає для інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-будь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!» Ті слова - то була провідна, золота нитка в життю Захара

Беркута.

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.

гілля смерек і сусі

Тут, як твердив тухольський провідник, молодий гірняк Максим Беркут, гніздилася медведяча матка.

Не кажемо вже про її уроду й красу,