Тінь сови

Дурна була, тоді ще не мала й шістнадцяти, хоча вчилася вже в містечку на курсах крою та шиття. Не пішла в десятий клас, а вдома й раді; батько п’яничка, й мати коло нього змучилася: іди, Катре, матимеш на шматок хліба.

винила у всьому себе. Це вона винна, що Степан не беріг себе, він боявся не стільки хвороби, як того, щоб Катерина не знала про неї. Він любив її і весь час гороїжився, показував, який він міцний та дужий: хапався за найважчий мішок, за ціпа, за косу, за вила, а вона не могла його зупинити, хоч давно знала, що Степанові не можна так надриватися.

— Що? Куди виходити?
— Заміж. За мене.
— Ой, держіть мене, упаду.
Степан злегенька притримав її за стан, і Катерина ляснула його по руці.
— Сама ж сказала, щоб тебе держати.
— Хіба ж я тебе просила?
— Більше нікого тут не було.
— У тебе що, не всі дома?
— Не знаю, я вдома давно не був.